Полички Zara, комод і крісло IKEA, журнальний столик Jysk – все виглядає так, ніби було тут завжди. Але головний герой – тумба, яку ми зробили на замовлення. Ідеальна в своїх пропорціях, вона стала пристанищем для PlayStation – бо навіть в найстильнішій вітальні потрібне місце для задоволень. А потім погляд ковзає далі – і зупиняється на леопарді. Це не просто килим, це дикість, що проривається крізь ідеальний інтер’єр.
На стіні – картина, що з першого погляду може здатися випадковою. Але тільки здається. Це вітальня, де можна загубитися на кілька годин. Де хочеться зависати, лежачи на винному дивані, з пледом, книгою чи джойстиком у руках. Де щоразу знаходиш нові сенси.
Колись ми сміялися з вигаданих назв кольорів. Але варто тільки увійти в цю вітальню – і всі вони стають реальністю. Винний диван, наче стигла черешня, на якій лишаються сліди пальців після довгих вечірніх розмов. Столик – відтінку літнього неба, коли воно чисте, легке, і здається, що можна торкнутися його рукою. Килим, мов капучино, пінка якого ще тримається, а аромат заповнює всю кімнату. Тут можна загубитися у текстурах, кольорах і деталях.
Тут усе, як у житті: вдень це серйозний простір для роботи, з глибокими роздумами, великими ідеями та нотатками, які ти все одно загубиш. але варто тільки змінити ракурс, увімкнути вечірнє світло, і кабінет перетворюється на чіл-зону, де можна відкинути ноутбук, увімкнути музику і не відповідати на дзвінки. Балкон — місце, де можна видихнути після важкого дня або посидіти в піжамі, обговорюючи з подругою, чи варто їм писати першими.
Але варто зачинити ноутбук, і простір змінює жанр. Розкладний диван ніби затягує, як у «загубленому в перекладі» — ти більше не працюєш, ти просто існуєш у моменті, розмовляєш ні про що і про все водночас. Графічний килим, який тримає баланс між чіткістю ліній і розслабленістю, і мистецтво, яке ніби кидає виклик: «ти впевнений, що це просто картина?»
Стеллаж із книжковими полицями чекає на своїх героїв, столик із дзеркальної мозаїки — як реквізит із кіно про майбутнє, яке уявляли у 80-х, круглі подушки з принтом коней, що ніби втекли з сюрреалістичної сцени і додали дивини, якої тут стільки, що не перерахуєш іодразу.